Вільшанський Микола Іванович
Актор, режисер Микола Іванович Вільшанський (Животко; 1881-1917 рр.) народився в селі Мачухи Полтавського району, Полтавської області.
Творчу діяльність розпочав у драматичному гуртку в Полтаві, де ставив п’єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка та ін..
-1906 р. працював у трупі П. Саксаганського;
-1906–13 рр. – у Театрі М. Садовського;
-1913–14 рр. – у Народному театрі у Львові;
-1915–16 рр. – разом з актором І. Ковалевським очолював естрадний колектив «Веселий жарт» у Києві.
В 1913 р. у Народному театрі здійснив постановки вистав «Дві сім’ї» М. Кропивницького та «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка.
Про його роботу в Театрі Садовського Василь Василько згадував: «У минулому полтавський аматор, працював у трупі з дня її заснування. Мав хороші зовнішні дані: високий зріст, виразне обличчя, міцний голос. За амплуа – характерний резонер, проте пробував і комічні ролі».
Ролі: Самрось («Дві сім’ї» М. Кропивницького), Лейба («Жидівка-вихрестка» І. Тогобочного), Дульський («Мораль пані Дульської» Г. Запольської), Стецько («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка), Ляпкін-Тяпкін («Ревізор» М. Гоголя).
Дяченко Анатолій Миколайович
ДЯЧЕ́НКО Анатолій Миколайович народився 22. 03. 1925року в селі Мачухи Полтавського району, Полтавської області. Літературознавець, критик, прозаїк. Кандидат філологічних наук (1959). Лауреат обласної літературної премії ім. В. Даля (2004), ім. В. Малика (2006) та ім. Л. Бразова (2007). Учасник 2-ї світової війни.
Закінчив П’ятигорський педагогічний інститут (Ставропольський край, РФ, 1950). Учителював 1959–1997 – у Полтавському педагогічному університеті, від 1988 – доцент. Автор літературознавчих праць «…лиру посвятил народу своєму» (Ярославль, 1975; про М. Некрасова), «Полтавці про А. С. Макаренка» (К., 1968), «В борьбе за народное счастье» (П.; Самарканд, 1988; про А. Макаренка; обидві – у співавторстві), «Детективний жанр на Полтавщині» (1997, співавт.), «Якщо ти людина…» (2000), «Дядя Степа в Пятигорске: С. Михалков» (2003), «Полтава моя – це поезія й проза» (2004), «Хвалю й сварю, кого люблю: Вибране» (у 2-х т., 2005–06; усі – Полтава).
Уклав збірку українських народних казок Полтавщини «Чому у рака вирячені очі?» (1994; 2005), антологію полтавської поезії й прози 20 ст. «Калинове ґроно» (у 2-х т., у 3-х кн., 1998–2007; обидві – Полтава). Автор повістей «Лялині проліски» (уривки опубліковані у газеті «Комсомолець Полтавщини», 1987, від 9 і 14 травня, зб. «Славою овіяні», К., 1987), «Я син ворога народу» (Лубни; П., 2000), збірник оповідань і повістейі «За горами гори» (П., 2002). Засновник і відповідальний секретар Полтавської спілки літераторів (1991–2005).
Помер в2008 році.
 Зеленський-Яценко Лука Степанович
Зеленський-Яценко Леонтій (в миру – Лука Степанович; 18.10.1729 або 1726 – поч. 1807) – церковний діяч, мандрівник і письменник.
Народився в с. Мачухи (нині село Полтавського району Полтавської області) в бідній родині, ймовірно, козака Степана Яценка та Дарії Власівни Яновської (за сімейними споминами прадід Зеленський-Яценко по материнській лінії був регіментарем польського полку, що стояв в Україні). В юності Лука жив з батьками в с. Пушкарівка (колишнє село Полтавського району, нині виключено з облікових даних), де почав вчитися грамоті в Яна Орловського. Через нестатки родини змушений був покинути навчання й зайнятися кравецьким ремеслом. У 19 років став послушником Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря й через три роки був висвячений на рясофорного, далі на мантійного і, нарешті, 1759 року на ієромонаха (монах в сані священика) під іменем Леонтія. В 1763 відправився в подорож до святих місць: Афона, Сінаю (Сінайський півострів в Єгипті, де знаходиться монастир святої Катерини) та Єрусалима. Повертаючись назад, зупинився в Стамбулі, де був запрошений відправляти богослужіння при Російсько-посольській церкві з посвяченням у сан архімандрита Апостольського Єрусалимського престолу. Після посвячення у сан архімандрита Зеленський-Яценко у власних підписах ставив не прізвище батька, а прізвище свого прадіда по материнській лінії – Зеленського. Спілкування з іноземними дипломатами, любов до читання та оволодіння французькою, італійською, грецькою і турецькою мовами дали Зеленському-Яценку великі знання. Він читав в оригіналі Вольтера та сучасних йому італійських письменників, грецько-богословську літературу, самотужки перекладав з грецької мови. Зберігся примірник перекладеної ним книги: «Максим Пелопонесец. Изобличение душевредных новостей, Римскими папами введенных в церковь Западную… Перевел Малороссіянин, Иерусалимский архимандрит Леонтий Зеленский. В Константинополе. 1800». Після нього залишилося багато записів полемічного характеру, в тому числі саморобний рукописний журнал «Почта духів» (назву було скопійовано з однойменного сатиричного журналу, який видавав у Санкт-Петербурзі російський байкар І.Крилов), в якому висміюються деякі вади католицизму та протестантизму, а також вільнодумство Вольтера.
Йому належить також рукописний твір – «Младший Григорович» (10 із 13 зшитків – 1-9 і 13 – зберігалися на початку 20 ст. в архівах Санкт-Петербурга та Москви). Цей твір Зеленський-Яценко почав писати під впливом виданої в 1778 році В. Рубаном книги подорожей до святих місць В.Григоровича-Барського (про це свідчить і назва твору). В ній описуються різні сторони життя східно-православних монастирів, звичаї та побут ченців. Є в ній чимало автобіографічного матеріалу. Йдеться, зокрема, про перебування автора в Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі, відвідування ним Запорозької Січі, про життя в Стамбулі. В творі подається також галерея портретів українських і російських світських та церковних сановників, козацької старшини й простих січовиків, гайдамаків, купців, міщан і селян. За стилем це оповіді освіченої й дотепної людини, з характерним українським гумором.
Серед архіву Зеленського-Яценка є й твір тогочасною українською мовою про стару українську школу «Украинская сказка».
Помер у місті Стамбул.
Літературна спадщина Зеленського-Яценка, якщо вона не втрачена, має знаходитися в російських архівах. Частину записок Зеленського-Яценка видав Д. Яворницький під назвою: «Две поездки в Запорожскую Сечь Яценка-Зеленского, монаха Полтавского монастыря в 1750-1751 гг.» (Катеринослав, 1915).
Лісовський Олексій Миколайович
ЛІСО́ВСЬКИЙ Олексій Миколайович народився (12(24). 02. 1861), в селі Мачухи, нині Полтавського району Полтавської області –– письменник, етнограф, громадсько-культурний діяч.
Лісовський О. М. закінчив Полтавську класичну гімназію (1879), юридичний факультет Новоросійського університету в Одесі (1886). Працював у судових палатах Одеси і Харкова; від 1890 – секретар земського суду в Миргороді, де захопився поезією Т. Шевченка; 1892 – 1898 – секретар Полтавської губернської земської управи. Став одним із організаторів місцевого Товариства любителів симфонічної музики.
За участь у земсько-ліберальному русі 1898 висланий з Полтави. Від 1899 – керівник канцелярії начальника Катеринославської залізниці.
Олексій Лісовський переклав російською мовою «Песню о Гайавате» Г.- В. Лонґфелло (1894). Був редактором видавництва «Описание Криворожского рудного бассейна» (1893) і високоякісного путівника «По Екатерининской железной дороге» (Екатеринослав, 1903, выпуск 1), відзначений Петровською премією РАН. Написав декілька драматичних творів для сцени.
Лісовський в 1905році організував страйк залізничників, за що був ув’язнений. Після звільнення в 1906 займався культурно-просвітницькою діяльністю. До червня 1911 прочитав 320 лекцій у 45-ти містах Росії.
Від 1884 друкувався в «Одесском вестнике», «Новороссийском телеграфе», «Одесских новостях», «Киевском слове», «Хуторянине», «Южных записках», «Кубанских областных ведомостях».
Лісовський – автор прозових і драматичних творів («Збірник творів», С., 1901), фольклорних досліджень «Опыт изучения малорусских дум» (П., 1890), «Биография и характеристика кобзаря Т. М. Пархоменко» («Вестник Юга», 1903), а також літературознавчої розвідки «Главные мотивы в поэзии Т. Г. Шевченко» («Одесский листок», 1891; окреме видавництво – П., 1896), присвячене аналізу поем «Катерина», «Гайдамаки», «Наймичка», «Неофіти». Критика зустріла появу цієї праці загалом несхвально. І. Стешенко на сторінках «Киевской старины» (1896, № 10) аргументовано доводив, що авторові через відсутність розуміння ним завдань історика літератури не вдалося показати справжню сутність шевченківської поезії. Різко негативні оцінки висловлено і на сторінках одеського щотижневика «По морю и суше» (1896, 15 вересня). На думку рецензента, читач у брошурі Лісовського не знайде повної і точної характеристики поета, поза увагою залишено визначальні риси творчості Т. Шевченка, не розглянуто основні мотиви лірики тощо.
Водночас згадану працю Лісовського прихильно цитував Микола Євшан у статті «Тарас Шевченко» (1911; перевидання – К., 1998). Лісовський не раз виступав з лекціями про поета та його спадщину, брав участь у вечорах його пам’яті. Від 1912 – у Катеринодарі (нині Краснодар), працював у правлінні товариства Чорноморсько-Кубанської залізниці. В 1913 був допитаний у справі про «належність до соціал-демократичної української партії» за пропаганду серед козацького населення ідей про «відокремлення України в автономне володіння під керівництвом батька гетьмана». Перебував під таємним наглядом поліції. Дійсний член Товариства любителів вивчення Кубанської області (від 1912). Під час воєнних дій 1918 – 1920 редагував журнал «Кубанская рада». В останні роки життя був незмінним ведучим симфонічних концертів у Краснодарі. Помер від висипного тифу.
Творчість: Безталанний: Драма (Сюжет запозичений з М. Лермонтова). С., 1901; Дві сестри: Драма. С., 1901; Зла мачуха: Драма. С., 1901; Хома Коваль: Драм. оперета. С., 1901; Хто батька покидає, того Бог карає: Драм. картини. С., 1901; Кубанский край: Геогр. очерк. Екатеринодар, 1920.
Орловський Іван Михайлович
Іван Михайлович Орловський народився у 1865 році в селі Мачухи Полтавського району, Полтавської області і прожив нелегке, насичене багатьма драматичними подіями життя.
У тринадцять літ розпрощався Іванко Орловський з церковно-приходською школою, а відтак і зі своїм дитинством. Хоч жаль було селянинові-бідняку з приміського села Мачухи Михайлу Орловському віддавати синка у найми, та довелось. І пішов хлопчина «у люди». Два роки гнув спину в сім’ї одного заможного столяра. Не стільки ремеслу навчався, скільки всю роботу по господарству виконував, та потяг до навчання зберіг.
Несподівано посміхнулася йому доля. Добрі люди допомогли вступити до земської фельдшерської школи. По закінченні навчання Іван Орловський десять літ фельдшерує на селі. Чим міг, допомагав бідноті під час епідемій. За це односельці шанували його. А от у земського лікаря Орловський був у немилості. Коли ж той довідався, що фельдшер читає нелегальну літературу, вижив його з роботи. Тоді Іван Орловський приймає рішення стати народним вчителем. Самотужки готується, а потім успішно складає екзамени при Полтавській гімназії. Та не збулись його сподівання. Інспектор народних училищ за розпорядженням губернатора не допустив Орловського до роботи. Почались довгі роки поневірянь. Куди тільки не гнала лиха доля за шматком хліба, яку тільки роботу не доводилось виконувати.
Лише в 1899 році, на тридцять четвертому році життя, Івану Орловському пощастило влаштуватись на постійну роботу – садівником Полтавського міського саду (нині парк «Перемога»)
Працюючи в панських маєтках у різних кінцях Полтавської губернії, Іван Михайлович Орловський вивчив агрономію, став справжнім фахівцем садівничої справи. На посаду міського садівника він прийшов як досвідчений спеціаліст. За чотири роки його роботи міський сад ніби заново народився, став смарагдовою окрасою Полтави. Було посаджено багато нових видів дерев, чагарників. Невдовзі Орловського запросили на роботу в
губернське земство на посаду головного садівника. Іван Михайлович з особливим завзяттям взявся за озеленення міста. На багатьох вулицях були висаджені дерева, розбиті нові сквери. Тоді ж під його безпосереднім керівництвом і був закладений ботанічний сад. На трьох десятинах пустиря земський садівник посадив кілька десятків порід дерев, чагарників, оформив доріжки, алеї. Відкриття саду відбулося в 1909 році. З того часу парк став іменуватись Петровським.
Окрім мальовничого і затишного Петровського парку, Івану Михайловичу Орловському по праву належить авторство ще однієї пам'ятки природи – Каштанової алеї. У 1913 році полтавські гімназисти під керівництвом земського садівника посадили 300 каштанів вздовж колишньої Куракінської вулиці. Відтоді цей зелений витвір людських рук став своєрідною візиткою Полтави.
І де б Іван Михайлович не трудився, який би не займав пост, він завжди був скромним, чуйним і невтомним аж до останніх днів свого життя (помер 4 лютого 1934 року).
 Самійленко Віталій Миколайович
Самійленко Віталій Миколайович народився 12 липня 1892 року, в селі Мачухи Полтавського повіту тієї ж губернії, нині – Полтавського району, Полтавської області. Пішов з життя 1942?).
Український поет, за фахом – учитель, один з провідників Перещепинської «Просвіти». Виступав під псевдонімами В. Блакітний, Другий одинокий, М. Маляренко, Михалко, В. Січовик, Явір.
Друкуватися почав з 1909 року віршами і дописами у таких виданнях: «Українська хата», «Рідний край», «Світова зірниця», «Рада», «Село», «Засів», «Дніпрові хвилі», «Сніп», «Дзвін», «Маяк», «Січ», «Службовець», «Вільне слово» тощо. Редагував часописи «Степ» і «Зоря» у Павлограді. Вірш «До роковин» вміщено у «Вінку Шевченкові».
Працював у с. Перещепине Новомосковського повіту, Павлограді на Катеринославщині, Ставищах на Київщині. Розміщував у «Раді» дописи з с. Башкирівка Зміївського повіту, с. Н. Володимирівка і с. Левендарівка того ж повіту, з с. Мачухи Полтавського повіту, зі ст. Лозова, с. Лигівки, Сахновщини Костянтиноградського повіту.
З-під пера Самійленка окремими виданнями виходили твори: «Із-за хмар сумненьких», збірка віршів «Тихі співи», п'єса «Комерція», «В часи неволі», «Рідному краю од хворого серця. Поезії», «Школознавство». Склав український буквар для дорослих і дітей «Рідна мова».
Український письменник Віталій Самійленко виступав і як драматург – написав алегоричну п'єсу «Тінь безодні».
Український історик Дмитро Дорошенко тепло згадує про відкриття на Великодньому тижні у 1912 році філії «Просвіти» у с. Перещепине: «Розмова з місцевими інтелігентами (учителі, фельдшер, кооператори) й селянами робила надзвичайно приємне враження. Душею цілого українського руху в Перещепиній був молодий поет Віталій Самійленко, що учителював у тамошній школі. Він оповідав, між іншим, що перещепинці мають у себе кілька ілюстрованих історій Аркаса й Грушевського і взагалі багато українських книжок.
Як свідчать «Дніпрові хвилі», товариство «Просвіта» у Перещепиному розпочало своє життя 28 березня 1912 року. На перших загальних зборах таємним голосуванням Самійленка обрано до складу ради товариства, але він зрікся звання члена ради і на його місце обрано іншу людину.
Можливо, Самійленко, як педагог, не хотів афішувати своєї формальної приналежності до товариства, проте він справді лишався його душею. 9 квітня 1912 року скликано другі загальні збори товариства. Збори затвердили десять заповідей для просвітян, написані В. Самійленком і ухвалені радою.
Самійленко – член Українського товариства «Просвіта» в Павлограді. Як його представник, виступав на відкритті «Просвіти» в с. Миколаївка Миколаївської волості Павлоградського повіту (9 травня 1917 р.). На загальних зборах товариства 5 червня 1917 року Самійленко увійшов до ради Павлоградської «Просвіти». Разом з ним обрані Костеренко, Шпаківська, Хилнокова, Бачинський, Онищенко, Іван Таран, Твердохліб.
З 21 червня 1917 року у Павлограді завдяки місцевій «Просвіті» повітове земство організувало 3-тижневі курси українознавства (лектори Біднов, Якуша, Липківський) у великій залі колишнього «винного складу». 21 червня 1917 року серед інших з привітаннями від виконавчого комітету виступав Самійленко. У цей час він редагує в Павлограді просвітянські часописи «Степ» і «Зоря». Після національної революції Самійленко активно зайнявся українізацією школи, за що заарештовувався.
З тогочасної преси:
«Арешт В.Самійленка. Арештовано розпорядженням повітового старости члена повітової управи по народній освіті, місцевого українського діяча та письменника Віталія Самійленка, причиною його арешту були рішучі заходи по українізації школи».
Рецензією на поетичну збірку Самійленка «Рідному краю од хворого серця» відгукнувся Максим Рильський.
Тепло згадує Самійленка одна з його учениць у Ставищах письменниця Докія Гуменна (1904 — 1996). У своїх мемуарах «Дар Евдотеї» пише про нововідкриту школу, організатором і душею якої був В.Самійленко: «Викладав він історію, літературу, мову й географію. Бачу перед собою на лекції цього вчителя, суворого й серйозного, оцю дуже шляхетну, ставну постать у бездоганному костюмі тютюнового кольору. Класична грецька краса «анфас» і в профіль, русява, злегка хвиляста шевелюра, яку він зрідка легким доторком руки, обережно, щоб не пом'яти, й не розвихрити, поправляв. Поза лекціями умів він знаходити межу поміж суворим вчительським виглядом і товариською невимушеністю. А то загадає всім зібратися у неділю поза лекціями в найбільшій класі і розвиває нам якусь позапрограмову тему, так, для загального розвитку.
Подальша доля письменника нам невідома. Юрій П'ядик повідомив дату його смерті і висловив здогад, що Самійленко, напевне, був репресований, бо під час громадянської війни «сидів» при всіх владах за те, що згодом звалося «український буржуазний націоналізм».
У бібліографічній розвідці використано матеріал із праці
Миколи Чабана "Діячі Січеславської "Просвіти"
Тесленко Кость Маркович
Кость Маркович Тесленко – вчитель і письменник, народився 22 травня 1917 р. в селі Мачухи Полтавської області в родині вчителя музики. Його батько помер у молодому віці, залишивши матір із трьома дітьми, найменшому Костеві було тоді лише три роки.
Змалку він вирізнявся жадобою до знань. Почав навчатися в школі на рік раніше від інших дітей, мусив ходити до школи у сусіднє село, долаючи щодня чималий шлях.
У 1938 році К.Тесленко закінчив поліграфічний технікум, а в 1946 – філологічний факультет Харківського університету. Цього ж року разом із молодою дружиною Марією Павлівною Лісовською, теж випускницею цього університету і майбутнім співавтором, приїздить у Донецьк, де в середній школі № 75 вони викладають українську мову і літературу. Енергійні, залюблені у свою справу вчителі привертають до себе і свого предмету серця учнів, запалюючи в них світло любові до української мови, літератури, культури, до землі, на якій живуть.
Перші проби пера припадають на 1956 рік, перша книжка «Скільки житиму – любитиму» вийшла в 1959 році. Потім упродовж тридцяти років творчого життя написано й опубліковано близько сотні оповідань, повістей, а в останні роки – два романи: «На морі слідів не лишається» (1960), «Крізь громовицю» (1961), «Знайдені крила» (1962), «Різноцвіття» (1966), «Відлучення серця» (1972), «Незгасимі зоряниці» (1978), «Богучари» (1982), «Неугасимые зарницы» (рос. 1985), «Зимовий грім» (1985), «Крихкий лід» (1989). Ці твори друкувалися в обласній газеті «Радянська Донеччина», в альманахах «Донбасс», «Сила молодая», в журналах «Зміна», «Дніпро». Вони відзначаються майстерністю, багатою, соковитою мовою, гарним смаком, людяністю, щирістю, мудрістю.
Маючи значний життєвий досвід, письменник не вигадує своїх героїв, а бере їх із життя. Уміючи глибоко заглянути в душу людську, він зображує життя таким, яким воно насправді було. Тому ці твори близькі до настроїв тих, для кого писав автор. Всі вони, різні за своєю сюжетною побудовою, населені живими людьми: це творча інтелігенція, шахтарі, селяни, рибалки… Творам притаманна художня глибина, довершеність, кінематографічність. Мова їх невимушена, точна, багата.
Розмірковуючи про долю української мови, автор вустами одного зі своїх героїв (дід-рибалка з повісті «На морі слідів не лишається») говорить: «Розумні люди чують красу рідного слова, шанують його, і чуже розуміють і свого не цураються…Кожна птиця має свій голос, по-своєму любий, по-своєму до місця: один на березі моря, другий в степу, третій в садах вишневих за серце бере… А вслухайтесь в їхній спів …, кожний голос життя славить… свій голос шанувати треба».
Основними мотивами оповідань та етюдів книги «Незгасимі зоряниці» є людська доброта, любов до праці, проблеми моралі й етики, становлення молодої людини. Людина і природа, підкреслює автор, єдині в своїй доброті. Внутрішній світ людини, її духовна краса і сила завжди в центрі його уваги.
В останні роки життя були написані романи «Зимовий грім» (1985) і «Крихкий лід» (1989), що відзначалися панорамністю, масштабністю епічних картин, переконливістю образів. Долею героїв автор переконує: як би не було важко в житті, безнадія не повинна перемагати.
Творчий спадок письменника міг би бути вагомішим, якби не цензурний тиск на всіх етапах творчості. Крім опублікованих творів, Кость Макарович Тесленко залишив ще два зошити щоденників (Донбас. – 1992. – №9-10. – С.160-175), що містять роздуми про події в країні і світі, про стан справ у письменницькій організації та родині, точну і безкомпромісну характеристику друзів і недругів, розкривають симпатії та антипатії автора. З щоденникових записів К. Тесленко постає свідомим патріотом, який завжди обстоює національні святині. Він тяжко страждав від того, що історія України перекручувалася, переінакшувалася, міфологізувалася, нищилися її пам’ятки, як у минулому, так і в сьогоденні. Він до болю любив чудову природу своєї Вітчизни, не міг примиритися з її хижацьким винищенням, забрудненням. З глибоким сумом відзначав, що до «Червоної книги» заносять зникаючі різновиди рослин чи комах, а талановитий український народ, який розсіюється, зросійщується, – ні. Він суворо засуджував сучасний тип українського манкурта, перекинчика, страждав від приниження національної гідності. К. М. Тесленко любив свій народ і з болем писав про його винищення в роки братовбивчої громадянської війні і штучного голодомору, від якого він сам та його родина постраждали. Як живий свідок тих страшних подій, він планував передати це на папері, сподіваючись надрукувати твори про цей нелегкий час. Він згадував і роки сталінського терору, часи брежнєвсько-сусловського правління, коли нівечилися долі літературних побратимів, серед яких був і його учитель Василь Стус. З гіркотою пригадував, як цькували В. Сосюру за вірш «Любіть Україну», О.Гончара – за роман «Собор»; не міг змиритися з тим, що викреслювалися з культурного життя (а то і з життя взагалі), замовчувалися, переслідувалися, нищилися творчі особистості, гинули в таборах. Головну причину всіх цих бід він вбачав у багатовіковій відсутності в українського народу своєї держави, а порятунок – у здобутті волі, самостійності, незалежності від «старшого брата». Кость Тесленко все життя залишався людиною позапартійною, незважаючи на неодноразові намагання залучити його до лав КПУ, практичну діяльність якої він вважав злочинною. Його відштовхували постійні суперечки літературних побратимів між собою за «теплі місця», гонитва за матеріальними благами, кон’юнктурність творів. «Кон’юнктурщик» – то була його найбільш лайлива характеристика деяких членів СПУ. Кость Тесленко не шкодував часу на допомогу літературній парості, підтримував молоді таланти (В. Захарченко, В. Савченко, В. Міщенко, С. Жуковський, А. Мороз та ін.). Він виростив і виховав національно свідомою людиною сина Олександра, який став відомим українським письменником-фантастом, продовжувачем літературної династії Тесленків, що бере початок від Архипа
Тесленка (1882-1911). На жаль, доля подарувала Олександрові лише сорок років життя (1949-1990), за які ця талановита людина написала і видала вісім книжок оповідань і повістей: «Дозвольте народитися» (1979), «Кут паралельності» (1982), «Корида» (1983), «Испытание добром» (1984), «Викривлений простір» (1985), «Кам’яне яйце» (1988), «Искривленное пространство» (1988). Син рано помер від променевої хвороби, бо, здобувши медичну освіту, став до лав ліквідаторів Чорнобильської аварії, працював там більше трьох місяців. Кость Макарович важко переживав втрату дорогої дружини (1981), та зумів свій біль перелити у високохудожній твір «Зимовий грім», на який отримав багато схвальних відгуків читачів. Вони приходили ще й по смерті автора (15.07.1988).
Кость Тесленко не зазнав щастя дожити до тих часів, коли історія раптово зробила різкий поворот і подарувала українцям жадану волю. Та у вдячній пам’яті його учнів, колег-вчителів, письменників і всіх, хто його знав, він залишається незабутньою, яскравою особистістю, майстром художнього слова, патріотом своєї батьківщини, прекрасним українцем, до творів якого завжди хочеться повернутися. Ми, його учні, пам’ятаємо його невисоку міцну постать в ошатному одязі з сяючою головою, гарним привітним обличчям, з чорними виразними очима, які то посміхаються, то дивляться замріяно, то вимогливо, а то й суворо. На устах посмішка і от-от готовий злетіти жарт. Він був веселим, щирим, надійним товаришем і другом. Таким ми його знали, любили, таким і будемо пам’ятати завжди.
|
